Будякові квіти

Юрій Буряк

Стягнуті від спеки чи, навпаки,

від морозу згорнуті

в пуп’янку, що не встиг розквітнути,

стиснуті, як зірки

надпотужні, в цятку, чи, мов кістки

в яйці птеродактиля чи австралопітека,

втиснуті в час, в чакри до розкриття,

не розкрившись в одному опіку,

у мільйонах опіків розкриваються будякового

поля, довшого за життя,

коли цвіт вибухає, в мить кровопролиття,

що є продовженням смерті і відтворювачем диковин

з пуп’янку, де стріли оперені ждуть,

у шкаралущі затягнені

лусочок голчатих анабазисних панцерів

у полях, де рік половіє ртуть,

де космічний попіл, де спопеліла путь

скіфів, персів, аріїв чи ногайців.

Щільністю, пелюстками до пелюсток

у щільник злютовані,

вибілені, без барв і зневоднені,

висіяні в пісок,

щоб відродитися тисячократ по сто,

як Сократ, у плеромі чи на пілястрах лоджій

пуп’янком на безсмертя, всю гаму барв

скодувавши розумом

під Кодаком, у Кодаку, за Порогами –

там, де Дніпро скипав,

де молочай, ковил-тирса, чебрець і татар-

зілля такі ж, коли тут будувався кромлех.

Небо – все те ж: пустка, і з пустки – знак

форми зірки – полум’я,

одна із ознак степовиків ментальності,

на пустирі будяк,

цвіт містичний, що з океанського дна про всяк

випадок випав і покотився далі.