17

Юрій Буряк

Я

пам’ятаю

Атлантиду,

дніпровський острів,

який, напевно, затонув,

коли з’явилась гребля в

Кам’янському, вікові дуби,

озера із лілеями й линами, гри-

бами під дубами втикані мохи,

великі бабки й менші і зовсім тонень-

кі і малюсінькі з хвостами золотими

чи бірюзово-аквамариновими, латаття й

стебла лілей торкалися моїх юнацьких м’язів,

я бачив в ятерах великих мусянжових рибин

із фіолетовими плавниками, ліс островоозерний,

черепахи і вужі (десь напроти жив Марко Озерний,

знайомий мого дядька – Герой, п’яничка-кукурудзовод),

на дні дніпровських вод лежить не затонулий дзвін

(баналіте!) в акустиці античного театру

позивні з планети посилюють

падіння краплі до дзвону, знов не те,

найбільшої дзвіниці тих місцин,

що дзвонить,

не вгаваючи, у степ, з глибин

розпалюючи ватру.

Я пам’ятаю Атлантиду.

Я був одним із них,

либонь.