16
Юрій Буряк
Олегові Киві
Не
детективу
ритми, не “Гра-
фині Монсоро”, а
звуки із генделиків
Подолу, крізь погляди,
порожні, як зеро, один його –
потужний без напруги й фальшу, як голосу
низького – тембр; яка асоціація до тем,
пов’язаних із хистом снайпера влучати в ціль
з одного пострілу (“Від баті, мабуть, це, що став
Героєм, служачи в штрафбаті, – казав наш спільний
приятель, – його ж Господь поцілував у пупа”)! І справді, він
й апокаліпсис нью-йоркський зміг перелити в звук польоту
трупа, і скла громаддя, і усіх страхіть; якби не вимушене
заробляння грошей, в Бетховена забрав би пальми віть
(казав наш приятель, якого знає світ).
А номер телефона його
досі висвітлює табло
мобільника, і палець –
на кнопці виклику
вагається й тремтить.
А раптом
снайпер ловить мить?
– Алло!
Жаль, звуки танення вулканів марсіанських
не пропускає це мобільникове скло.
– Алло! Алло!
алалалал, лолололо