56

Юрій Буряк

Ми

їхали з Німфея

в Керч на залізницю,

повз Могилу Гостру, пше-

ничне поле, житниця Пантікапея і

Атен (відлунювало те, що Демосфен

казав про золоті скарби Боспору), і ми з ма-

лим не припиняли спору: я говорив, дивися, ми

нащадки цивілізації такої, про нас античні греки

після Трої із Анахарсисом і Токсаридом повторю-

вали з хором “О Тавридо!”,

а ти утік до індіанців (аби ж то!), до наброду

всесвітнього, байдужого до предківських святинь!

Поглянь, яке тут небо! Але тінь якоїсь хмарки

налетіла на лице мого нащадка,

він всміхнувся:

“Це не для мене. Я не хочу орати ці солончаки.

Я хочу мати справжнє громадянство.

І щоб мені не тикали:

– Ти малорос! Чи: – Ти холуй! –

Ти сам не розібрався з хелуїном,

в якому жив і ще живеш.

Пожертвуй сином!

Не ро-

злий свій

фреш”.