6. Третій сон Агамемнона

Юрій Буряк

Кругойдучі літа своїм ліком наближалися до дев’яти. Дев’ять літ кріпкостінна Троя двиготіла під хляпами на раменах і під хітонами жилавих аргів’ян; рука над троянськими твердями торувала гранітну стежку в осердя Пріамового гніздов’я

і відкочувалися раті, тягнучи на шкіряних пасах тіла ахеян, яких сподвигла до багатовесельних агонів зганьблена честь спів племінника

і коліно до коліна, плем’я до племені зашуміло острівне воїнство і понтійською люттю, мідно кутими списами підступало до зяйва Трої, до врат Аїду, під олімпійське велемовне уболівання, ігри з плодами, із зброєю, кораблями з життями, смертями й безсмертями, перед мурами піднебесних твердинь, білих колон, пурпурових шат і теплої крові

відторгнуті, вони розсипались білими вівцями, висипали до берега, зривали з кітв кораблі, піднімали весла і з мелодійним гейкотом борознили Понт, над блакитні глибини білогребінчастими баранцями

і вітрила не вітер надимав, а чоловіча жага за тією солоною піною по вустах, у діонісійських гульбищах програної Геленою, продраною повітряною срібнотканкою, вологою піхвою, козиним сиром, ніжним руном і легким фалерном

сотні фелук на фосфоресцентних люстрах понад заледве рожевим крайнебом під пурпуровим серпиком ахейських далин, мушлями з морським гулом, криками чайок, летючими рибами, сосновим духом бортів і вакхом з Пріаповим жезлом у руках на крутоносому судні

він перший віддав команду відступити від тверді, зняти облогу, запалити вогнища над братськими похованнями і заповнити кораблі (або утопити)

вся Ахейя, Понт, небо, білі храми й чорні жертовні олтарі від крові, що запеклася на крутих берегах, сосни і явори, все заграло чеканням, святом повернень і трауром втрат, але він побачив, як на дальньому обрії провалилося море й багатовесельні метелики й бабки, поблискуючи з легкого марева мов пливли (?) у провалля, западали в океанський шельф, який з’явився раніше, ніж ахейські сельбища і вітчинні дими

і тоді прийшли на поміч олімпійці: Зевс, Гера, Афіна, Гефест; всесвіт здригнувся від перемовин небожителів; і знов оприявнився фатум; і ті, хто вцілів, повернули назад, під продовбану, але незворушну твердиню, орошену кров’ю під мурами і здійняту до небес войовничими гімнами стоїчних оборонців, Пріамового сімені заручників зрадливої жінки, непевної долі, непевного часу.