Логотип сайта Юрія Буряка
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellana / Законсервувати не можна розвивати

Законсервувати не можна розвивати

Спілкувалася Інна Завгородня

Директор «Українського письменника», літератор Юрій Буряк про теперішній стан і майбутнє спілчанського видавництва

– Чи давно Ви працюєте у видавничій справі?

– Займаюся нею 33 роки. Працював редактором, завідувачем редакції у видавництві «Молодь» ЦК Комсомолу. Редакція, якою я керував, об’єднувала три напрямки, але головним профілем була наукова та художня література. Редакція з найдовшою назвою «Науково-художньої, військово-патріотичної та спортивної літератури» видавала тоді приблизно стільки ж, скільки «Український письменник» видає сьогодні. А таких редакцій у видавництві було більше десяти. Робота за часів «розвинутого совка» від теперішньої суттєво відрізнялася тим, що всі видавничі позиції фінансувалися державою. Не було проблем із книгозбутом. Існував певний бюджет редакції, у межах якого з позапланових рукописів, яких було у десять разів більше запланованих, добирали книжки і готували до друку. Тепер ситуація кардинально інша, тому що найголовнішою проблемою є фінансове забезпечення видань.

– Чи залишилося державне фінансування «Українського письменника» сьогодні?

– Так, у вигляді надходження коштів з Держкомітету телебачення і радіомовлення за програмою «Українська книга». Ці гроші у 2007 році склали 64% нашого бюджету, у 2008-му – 36%, у 2009-му – 38%, у 2010-му ми не отримали взагалі нічого (якраз були вибори), а у 2011-му – 54%. Якби держава була зацікавлена в тому, щоби підняти спілчанське видавництво – одне з найбільших, які існували до незалежності – ми могли б надати цільову програму його відродження. Минулого року я задля експерименту подав до Держкомітету 30 позицій, із них шість було схвалено. Але якби схвалили, скажімо, 20, а ми подали б 60, що цілком можливо, то видавництво могло б нормально функціонувати протягом року й нарощувати потужності.

– Розкажіть про історію видавництва – як «Радянський письменник» став «Українським письменником»?

– Це один із видавничих патріархів, свого часу такий собі видавничий монстр. Тут видавали багато як макулатури, так і дуже вартісної літератури. Видавництво було одним із найпрестижніших, у ньому виходили твори українсь ких класиків: від Миколи Бажана до Дмитра Павличка. Павло Загребельний видав тут найкращі свої книжки, друкувалися Ліна Костенко, Іван Драч. Але упродовж років розброду й занепаду, на жаль, не збереглося архівів з угодами, які дають юридичне право друкувати комерційно привабливі твори класиків. Скажімо, нині право на твори Загребельного має видавництво, яке жодного стосунку до першодруків не має.

«Український письменник», як і інші видавництва такої самої долі, що з великих перетворилися на маленькі (як «Дніпро», «Молодь», «Мистецтво» чи «Музична Україна»), мав свої здобутки. Мені хотілося б продовжити деякі проекти, започатковані до цього «видавничого апокаліпсису». Скажімо, «Бібліотека поета», хоч у ній були сліди вульгарно-соціологічного підходу, але це цікавий проект. Так само як і «Бібліотека Шевченківського комітету», долучившись до якої, ми видали за цей період книжки Олеся Гончара, Григорія Кочура, Олеся Лупія, Дмитра Міщенка, Степана Колесника, Григоря Гусейнова, Любові Голоти та ін. Ці серії можна було б перевидати, довидати, удосконалювати на новому диханні з новим дизайном. Це стосується й багатьох інших вартісних видань.

Також маємо намір далі видавати започатковані останнім часом серії. Це «In corpore» – серія творів нині сущих відомих письменників, в основному старшого покоління, творчість яких, на думку редколегії, слід актуалізувати і всіляко поширювати. У ній вийшли публіцистика Юрія Щербака, наші патріархи Анатолій Дімаров, Анатолій Шевченко, Іван Білик, чудовий прозаїк із Хмельницького Броніслав Грищук, книжка портретної есеїстки Олександра Климчука «Я єсмь… Іван Марчук» – це формат прози. А формат поезії – Володимир Базилевський, Віктор Корж, Василь Голобородько.

Ще є «Ad fontes» («До джерел») – універсальна серія, якій узагалі можна все життя присвятити. У ній вийшли і твори зарубіжних письменників (за допомогою Ґете-Інституту) – австрійців Ґустава Майрінка, Йозефа Рота і класика англійської літератури Олдоса Хакслі, й антологія грузинської поезії (в перекладах Рауля Чілачави), й антична класика – «Анабазис» Ксенофонта, вперше українською. Сьогодні вже готові до друку книжки Корнелія Таціта «Аннали», «Поезії» Езри Паунда, антологія світової поезії в перекладах Максима Стріхи. Чекаємо на антологію італійської поезії у перекладах Валентини Давиденко. Вже зверстано й томик (це компактна серія) творів Станіслава Оріховського, одного з найбільших українських інтелектуалів пізнього Середньовіччя, який писав латинською і польською мовами. Частина творів у цій серії – твори українських письменників і мислителів («Конкордизм» Володимира Винниченка, «Вибране» Миколи Зерова), сучасних українських письменників – «Ремінісценції» Сергія Грабара, «Непристойні гноми» Василя Простопчука, «Де тінь твоя, дияконе?» Броніслава Грищука, «Дамоклова земля» Євгена Пашковського. Деякі книжки цієї серії та серії «Світло світогляду» вийшли головно завдяки підтримці Анатолія Толстоухова, відомого науковця, громадського діяча й благодійника.

Є ще кілька серій, скажімо, «Українська класика», у ній вийшли твори Валер’яна Підмогильного, том Григора Тютюнника, книжка Євгена Гуцала. Ще є проект – відродити серію «Літературні пам’ятки» (аналог до російських «Литературных памятников»). Шукаємо інвестора на двотомник есеїстики Євгена Маланюка та спогадів Докії Гуменної.

– Як нині пов’язані НСПУ та «Український письменник»?

– Виходить, що функції спілчанського видавництва як такого ми не виконуємо. Якщо на рік виходить три книжки членів Спілки письменників, незалежно від того, звідки беруться на це кошти, то далі дуже проста арифметика. Майже 2000 письменників потребуватимуть років 700, аби видати бодай одну книжку у спілчанському видавництві. А якщо додати вартих уваги письменників, спадщина яких має стати також набутком майбутніх поколінь – це ще декілька тисяч осіб… Тобто це програма на декілька тисячоліть із такими «потужностями».

Для цього є пояснення. Якщо раніше письменник міг звертатися лише до згаданих вище видавництв, то сьогодні відомі й розкручені літератори можуть послуговуватися будь-яким видавництвом, кожне з яких має різні можливості. Ми перетворилися на одне з таких видавництв – не в першій двадцятці. Природно, що сьогодні письменники намагаються укласти угоди із видавництвами, спроможними виплатити гонорар, забезпечити промоцію книжці, видати її належним накладом.

– Завдяки чому «Український письменник» пережив «апокаліпсис» і далі розвивається?

– Коли я прийшов сюди у 2007 році (маю ще один клопіт – видавництво «Українські пропілеї», створене для видання культурологічного альманаху «Хроніка–2000», якому вже понад 20 років), видавництво мало судові позови, рахунок було заарештовано, а роботу – повністю паралізовано. На рахунку не те що нічого не було, а ще й борги були, хоч і малі. Нам вдалося невеликим колективом вдихнути у це видавництво життя. Головне, на чому тримається «Український письменник», – це бренд, фантомна пам’ять про нього як про велике й престижне видавництво. Тому іноді до нас звертаються, незалежно від зусиль із нашого боку, люди з дуже цікавими рукописами й пропозиціями. Скажімо – видати альбом Вільгельма Котарбінського, знакового художника на перетині двох минулих століть, спогади і роздуми теоретика українського футболу Олега Базилевича, життєпис роду Тарковських тощо. За рахунок цього ми також сьогодні виживаємо.

– Як плануєте розвивати видавництво?

– Є два варіанти розвитку. Перший: законсервувати те, що вдалося здобути, і потроху вдосконалювати цю роботу, не маючи особливих планів щодо його ренесансу та перетворення на мегавидавничий центр, яким його ще пам’ятають старші письменники.

А другий варіант: власне перетворення – відродження попередніх потужностей. Докладалося чимало зусиль для того, аби порятувати видавництво і припинити агонію. Скажімо, у цьому будинку є багато площ, які належали видавництву в радянські часи. Вони здаються в оренду. Одна з ідей (років з десять тому і періодично поновлювана пізніше) полягала в тому, щоб кошти від оренди одного поверху видавництва спрямовувати в його бюджет. Там випливала доволі серйозна сума, яка могла би стати базовою для розвитку видавництва. Але ця схема чомусь не прижилася – я не знаю причин. Друга спроба була роки три тому, коли я вже був директором. Секретаріат НСПУ ухвалив рішення про те, що від оренди колишніх видавничих приміщень надаватимуть певну суму на розвиток видавництва. На жаль, це рішення було виконано лише на 30%. Попереднє керівництво Спілки не спромоглося забезпечити фінансового відродження «Українського письменника». Доводиться покладатися головним чином на гранти (того ж Фонду «Відродження» чи Ґете-Інституту, амбасад) чи просто на зв’язки (свої, видавців чи друзів із наукових установ) для залучення коштів на видання книжок, які надходять до видавництва самопливом, позапланово.

У нас є приміщення, механізми добування відповідних текстів, цехи майстрів – і драматургія, і переклад. Можна було б залучити кошти ще одного-двох фондів чи людей, які спроможні їх вкласти. Ми б підготували бізнес-план, який показує, що ці кошти повертаються за рахунок якихось комерційних проектів. Це 20–30%, які можуть повертати початково закладене фінансування.

Решта – це ті речі, на втілення яких потрібен час. А є й такі, які ніколи не дадуть прибутку, але які за всіх часів і в усіх народах вважали обов’язковими. Адже є чимало творів, які потребують оприявлення, популяризації, актуалізації, а кому як не письменникам проводити цю просвітницьку роботу? Крім залучення коштів, можна було б запустити механізм їхнього відтворення, тобто книгозбуту – реклама, промоція. Те, до чого докладає титанічних зусиль Михайло Слабошпицький у видавництві «Ярославів Вал». Можливо, дієвим було б створення на базі видавництва спільно з НСПУ закритого акціонерного товариства, але для цього треба залучити незалежні фінансові джерела. Залучити їх можна, як і поставити собі певну планку, все це, на мою думку, реально.

– Тобто все залежить від доброї волі НСПУ, а не лише від Вас?

– Так.

Опубліковано: Літературна Україна, 2013 р., 1 серпня, № 29 (5508), с. 15.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 Ю.Г.Буряк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 916

Модифіковано : 23.12.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.