Логотип сайта Юрія Буряка
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Miscellana / Поети закритого міста

Поети закритого міста

Розмову записала Інна Завгородня

Ізраїльський російськомовний літератор з України Олександр (Ісаак) Кобринський, автор сімнадцяти книжок прози, поезії та есеїстки, презентував книжку «Щит Дон Кихота» у Дніпропетровську, з якого понад 20 років тому поїхав назавжди. Письменник Юрій Буряк розпитав свого літературного земляка про те, що примушує його знову і знову повертатися до України.

Ю. Б.: Ми не бачилися майже 40 років. Згадаймо наших друзів і однодумців першої половини 1970-х років у Дніпропетровську.

О. К.: Михайло Романушко… Женя Романов… Валік Морозов… Лідія Сєвєрцева…

Ю. Б.: Людей багато було, і більшість із них так чи так реалізувалися — ті, які не загинули. Ти взагалі за фахом не гуманітарій, працював інженером, я пам’ятаю твої далекі відрядження до Середньої Азії.

О. К.: І до Сибіру, будував завод автомобільних причепів. До речі, охолодження до дев’ятої доменної печі у Кривому Розі також я робив.

Ю. Б.: Коли я тебе уперше побачив, ти чимось мені нагадав Едуарда Багріцкого — енергетика, такі експресивні вірші. У Дніпропетровську була традиція російськомовної єврейської поезії. Той-таки Міхаіл Свєтлов.

О. К.: Багріцкій — одесит. Можна сказати, що в нього є єврейські традиції, тому що там на цьому була побудована вся поезія. Свєтлов — дніпропетровець.

Ю. Б.: Він катеринославський, з його книжки, виданої в «Библиотеке поэта», мені здалося, що це суміш іудаїзму і нової комсомольської романтики.

О. К.: У нього є вірш про рабина, він добре знав єврейський побут.

Ю. Б.: Добре знав Катеринослав.

О. К.: Дмітрій Кєдрін.

Ю. Б.: Кєдрін, Ясний, Голодний, Бєзимєнскій. Виявляється, навіть Галіч родом з Дніпропетровська.

О. К.: Взагалі, багато талановитих людей мистецтва родом з Дніпропет ровська.

Ю. Б.: Той-таки Вадим Сидур — геніальний скульптор і поет з петриківським корінням. Родом із Дніпропетровщини, з Павлограда — класик російського футуризму, син павлоградського жандарма Ігор Тєрєнтьєв.

Повернімося до Дніпра: оті події, коли нас не друкували, коли були офіційні письменники і література позаофіційна, чим були спричинені гоніння на тебе? Пам’ятаю, про тебе тоді вийшла стаття Ігоря Пуппо.

О. К.: Стаття Ігоря Пуппо була вже тоді, коли я подав на виїзд до Ізраїлю. Вона була не єдиною — це були спільні гоніння на тих, хто подавався. Ігор Пуппо керував літстудією на Заводі імені Карла Лібкнехта.

Ю. Б.: Так, як Віктор Корж на Заводі імені Петровського…

О. К.: Ми вийшли — я кажу йому: «Ходімо вип’ємо». Він мені каже: «Я с безголосыми не пью». А я йому: «Осел признался соловью: «Я с безголосыми не пью». Він взяв і надрукував цього вірша у своїй газеті — без мого відома, підписавши не Ісаак, а Ігор Кобринський. Я прийшов до нього і кажу: «Що ж ти робиш?» Він мені: «Ти ж розумієш, старий, редактор слова «Ісаак» не пропустить».

Ю. Б.: Твої книжки підписано Олександром Кобринським, хоч ми знаємо тебе як Ісаака. Чим тобі слава Ісаака Бабеля не до вподоби?

О. К.: А Ісаак Мазепа?

Ю. Б.: Це ж діяч українського визвольного руху…

О. К.: Так, не стидався. Під час війни жив у Німеччині — Гітлер його не чіпав.

Ю. Б.: До речі, пов’язаний із Дніпропетровськом, так само, як брати Мазуренки, як Галя Мазуренко, яка у Великобританії померла, як Дмитро Дорошенко, який помер, здається, в Канаді.

О. К.: Щодо твого запитання. КҐБ влаштувало у мене обшук за моєї відсутності. Я був у відрядженні.

Ю. Б.: Чим ти заслужив?

О. К.: І подача на виїзд, і статті, і те, що було раніше.

Ю. Б.: Невже ти був затятим антирадянщиком?

О. К.: Можу сказати, що ні, не був. Це все було спонтанно, зсередини. Вони це зробили. Свого часу я вступив до Вищого військово-морського училища підводного плавання. Провчився півроку, прийшов до директора училища і сказав: «За цей час я побачив, що по своїй натурі не можу командувати. Я не пристосований». Він сказав: «Геть». І мене звільнили «за недисциплінованість», хоч мені цього не сказали. Всі документи потрапили до військкомату. Їх пересилали всюди, де я навчався, — а це страшна стаття. Я перескладав іспити, у Гірничому інституті влаштували судилище, адже відрахували «за не дисциплінованість», а з комсомолу не виключили.

Вони прийшли, влаштували обшук. Дружина у мене українка, син записався українцем. Вони зробили синові два роки з відстрочкою — він повинен був служити у стройбаті. Єврея б там не чіпали, але якщо ти українець Вадим Ісаакович… Йому б там просто відбили печінку. Я ж знаю, що там було. Через це я змінив ім’я, аби в нього було: «українець, Олександрович».

Ю. Б.: Нагадай мені легендарну історію з твоїм бунтом («Польотом над гніздом зозулі»), букіністичним магазином, Ігренською психушкою.

О. К.: Ці документи лежали у військкоматі. Все це крутилося. Несподівано із Заводу імені Карла Лібкнехта під’їхала машина — мене забрали у божевільню. Вісім років мене тягали, викликали до психоневрологічного диспансеру. Медсестра приходила у двір, я мешкав на Комсомольській, піднімала голову і кричала на четвертий поверх, де я жив: «Хворий Кобринський, вас у ПНД викликають», — усі сусіди чули. Ти знаєш, що це таке? Божевільний, усе. Я терпів вісім років. Потім прийшов до лікарки і сказав: «Я тут прожив усе життя. Ви граєте з вогнем. Я вчиню злочин — ви вже пишете мені «шизофренія», а судити не маєте права. Я вимагаю комісії, огляду. Або я хворий, або ні». Вона все це записала. На свята я пограбував букіністичний магазин. Розклав усе на вокзалі по поличках. Мене кинулися судити і побачили записи лікарки: «Він збирається пограбувати тощо». Звісно, зчинився галас, мене відправили на перекомісію. На ній був такий висновок: психопатичні властивості характеру. Тобто — узагалі жодного захворювання. Згодом хотіли мене судити. Я сказав, що подам до суду на тих, хто відправив мене до божевільні. Цю справу закрили. Прокурор написав: «Закрити справу у зв’язку з тим, що злочин вчинено не задля особистого збагачення».

Ю. Б.: Вияви мужності та протестної реакції пов’язані з творчістю. Ти зміг відстояти свою гідність. Коло твоїх друзів — це також були люди з психопатичними властивостями — художники, поети, яких не друкували, «не помічали», тому що вони, напевно, теж були ненормальними з погляду офіційної влади. Але ж у тебе були друзі, які потім у незалежній Україні стали можновладцями, щось зробили для України — наприклад, Володимир Горбулін.

О. К.: Так, я з ним навчався до четвертого класу у 33-й школі. Він мені постійно симпатизував, а я — йому. Хоч я не знав, хто він за фахом. Зустрічав мене на проспекті, вже коли працював у ЦК, зупиняв: «Як справи, що у тебе?» Коли почув з його вуст: «Покой нам только снится», зрозумів, що він — комсомольський працівник. Він був інтелектуалом, по-моєму, навіть професором, мав дуже сильні наукові роботи, закінчив школу із золотою медаллю — від мінник.

А другий школяр, з яким я навчався, при Кучмі був керівником СБУ у Дніпропетровській області — Деркач.

Ю. Б.: Це той, хто був «задіяний» у процесі Гонгадзе.

Ми не згадали ще кількох яскравих людей. Були відомі російськомовні поети Дніпропетровська — Семен Бурда, дуже симпатична людина, шляхетна, він тепер у США. Євгеній Койфман — також дуже обдарований. У нього вийшла одна книжка «Распятия любви». Нібито він був правовірним сіоністом, на відміну від тебе.

О. К.: Дуже правовірним сіоністом, випустив книжку із дружиною у голому вигляді на обкладинці.

Ю. Б.: Семен Заславський — він і сьогодні тут. Вірші, які читав Койфман, мені тоді видалися не слабшими за вірші Бродського.

О. К.: Він наслідував Павла Васильєва — це був його улюблений поет. За моїми уявленнями, індивідуальних віршів у нього небагато — їх зроблено добре, але вони другорядні.

Ю. Б.: Версифікатор він був, принаймні, хороший. Він мені колись нахвалював «Анабазис» Ксенофонта — я запам’ятав на все життя. Нещодавно видав українською в Києві.

Тобі таки вдалося виїхати з Радянського Союзу. Розкажи про свою еміграцію. Що на Святій Землі на тебе очікувало? Чи знайшов ти сподівану свободу, пошуками якої завжди переймався, чи не зовсім? І чому у тебе все-таки ностальгія за Дніпропетровськом?

О. К.: Я приїхав. Оскільки дані про те, що я перебував у божевільні, потрапили до ізраїльської адміністрації (не будемо називати імена), моє ім’я внесли у комп’ютер. Очевидно, у них є положення про те, що люди, які це пройшли, про всяк випадок не допускаються до роботи в державних закладах та до армії. Коротше кажучи, я працював лише на чорних роботах. Таким чином вони позбавили мене свободи вибору. Свобода є, але свободи вибору ще немає. Я міг працювати інженером і принести користь, але цього не було. Працював на чорних роботах і займався лише творчістю.

Ю. Б.: Схожа історія була зі Щаранським. Його теж запроторювали до божевільні в СРСР, але він став помітною політичною постаттю в Ізраїлі.

О. К.: Він став помітною політичною постаттю ще тут. Американці в Ізраїлі мали дуже великий вплив. Його не чіпали. Він був задіяний від початку. У нього було ім’я, це була ціла пропаганда, він зміг створити партію, неважливо як. Я приїхав геть невідомий — людина з Дніпропетровська, закритого міста. Тому, був я чи ні, для них це був порожній звук. Хто мене знав? Ніхто.

Ю. Б.: Де ти там зачепився?

О. К.: У Беер-Якові — це теж характерно. Там знаходиться головна психіатрія. Я жодного разу там не був, але про всяк випадок мене розмістили, аби не далеко було ходити. Можливо, з добрими намірами, неважливо. Я вільна людина, можу купити квартиру де завгодно, якщо у мене є гроші. А якщо немає… Я і нині там — у Беер-Якові.

Ю. Б.: Коли в тебе була історія з Ігренською психушкою, там сиділи українські політв’язні: письменник Василь Рубан — дуже відома людина. А окрім українців прибалти, росіяни, євреї.

О. К.: Леонід Плющ сидів разом зі мною. Відомий фізик, цікавий літературо знавець.

Ю. Б.: Чи є в Ізраїлі якесь середовище, спілка письменників?

О. К.: Я вийшов зі Спілки письменників. Вона існує, діюча.

Ю. Б.: Туди ж потрапляють люди з різних країн — вони пишуть різними мовами чи переходять на іврит?

О. К.: У болгар є болгарське відділення, у поляків — польське. Все це є Спілкою письменників Ізраїлю, проте кожне з відділень має керівника.

Ю. Б.: Чи є там російськомовне літературне середовище, якісь значущі імена?

О. К.: Є, проте мене жодного разу туди не покликали — і це теж дивовижно. Я 43 роки жив в Україні, народився в Запоріжжі. Практично все життя в СРСР я прожив тут, за винятком евакуації в Омську, де я був під час війни.

Ю. Б.: Спілкуєшся з іншими письменниками?

О. К.: Раніше контачив з усіма, з часом коло звужувалося. У мене є декілька друзів, з якими я раджуся — серед них відомий письменник, керівник Єрусалимської спілки письменників (у кожному місті своя) Євґєній Мінін.

Ю. Б.: Чи є в Ізраїлі російськомовні літературні часописи? У яких із них ти друкувався?

О. К.: «Литературный Иерусалим» — це журнал, який виходить раз на рік. Є різноманітні альманахи, у яких я друкувався. Але переважно я друкуюся у російських журналах: «Дети РА», «Футурум АРТ», «Юность», у московській «Литературной газете». Також публікувався у журналі «Крещатик».

Ю. Б.: Скільки у тебе книжок, і де вони виходили?

О. К.: 16 книжок, які, окрім Дніпропетровська, виходили переважно в Ізраїлі.

Ю. Б.: Читач є в Ізраїлі?

О. К.: У Росії більше. До Ізраїлю приїздять люди, яким треба вижити. Потрібно працювати і працювати добре — день і ніч. Родини, діти… У мене особливий випадок.

Ю. Б.: Чи перекладали тебе на іврит?

О. К.: Так. Ася Родштейн — музикантка з Москви, все переклала.

Ю. Б.: Державна мова Ізраїлю — іврит, але ж багато англомовних, російськомовних євреїв.

О. К.: Вони всі вивчають іврит.

Ю. Б.: А чи можлива ситуація, якби її змоделювати, що в Ізраїлі велика частина населення — російськомовна або англомовна — запропонувала зробити другою державною їхню мову?

О. К.: Такого не може бути. Єдине, що можна допустити, переклад юридичних документів — для людей, які не володіють івритом. Ще може вестися викладання у приватних навчальних закладах. Якщо батьки хочуть, щоби дитина навчалася у школі російською мовою — за наявності такої школи вони можуть її туди віддати, але державна мова — тільки іврит.

Ю. Б.: В Ізраїлі дуже багато було і є державних діячів — вихідців з України — наприклад, Ґолда Меїр, Натан Щаранський. Виходив навіть українсько-ізраїльський часопис «Діалоги».

О. К.: Ніколи не зустрічав.

Ю. Б.: А про книжку ленінградського літературознавця Міхаіла Хєйфєца про Василя Стуса ти чув?

О. К.: Я з Міхаілом знайомий особисто. Він знав і нашого поета і правозахисника Івана Сокульського, разом з ним сидів. Він стикався у тюрмах з багатьма цікавими людьми. У нього цікаві спогади.

Ю. Б.: Кого з письменників, причетних до Дніпропетровська, ти вважаєш вартим популяризації і, скажімо так, європейс ької уваги?

О. К.: Це Володимир Буряк-Селіванов. Я маю на увазі перш за все рівень його поезії — вона абсолютно сучасна, набагато далі від усього, що тут у Дніпропетровську робиться. Я суджу лише літературно. Це нове мислення, новий підхід.

Ю. Б.: Ти маєш на увазі його книжки «Над островами», «Універсум», «Етнобузок»?

О. К.: У нього цікаве мислення — це найголовніше.

Ю. Б.: Які твори ти сьогодні презентуєш у музеї «Літературне Придніпров’я»?

О. К.: Вони виходили окремо, але згодом я зрозумів, що один доповнює другий. Перший написано за радянських часів — про Дніпропетровськ. А другий — це погляд на Україну і на Дніпропетровськ, але з іншого боку, з якого я перебував у момент розпаду. Я місяць спостерігав і записував усе це, а потім побачив, що це твір, і почав його вибудовувати. «Щит Дон Кихота» — це та філософська робота, з якої я почав «розкручувати» свою філософію, точніше, свій погляд на мовознавство та все інше.

Ю. Б.: Ти — людина українсько-російської культури. А були ж величезні традиції ідишистської культури. В Україні працювали геніальний поет Давід Гофштейн, Перетц Маркіш. Давіда Гофштейна вважали єврейським Галактіоном Табідзе, це такий віртуозний звукопис — він настільки розвинув мову їдиш. Але ця мова сьогодні, на жаль…

О. К.: Вона зникає. Немає середовища. Його і не може бути — підтримується державою і є державною мовою іврит. Їдиш не може на цьому тлі бути державною мовою. Німці роблять усе можливе для того, аби підтримати їдиш. Адже це, практично, стародавня німецька мова. Є люди, які перекладають, стараються, пишуть цікаві вірші на їдиш. Але вона зникає — покоління зникають. Це моя думка, я можу й помилятися.

Ю. Б.: Чи не загрожує українській мові така ж доля?

О. К.: Усе залежить від міста. Взяти Київ і Дніпропетровськ. Київ україномовний, у Дніпропетровську ж дуже багато людей, які говорять російською. Це заважає. Але я особисто з дитинства однаково читав російською й українською. Перечитав безліч українських класиків. Чому ж я дружу з українськими письменниками — в мені сидить українська мова.

Ю. Б.: Великий єврейський народ спромігся на те, щоб відродити свою давню мову. І нині на івриті створено літературу, яка сягає вершин світового письменства. Відродити! А тут мова жива — відбувалося штучне зросійщення, етнічні українці русифікувалися. Із урахуванням цих процесів, можливо, має бути особливе розуміння цієї мовної ситуації.

О. К.: У Кнесеті є й Солодкіна, й Ейзенштейн, і Щаранський, і багато інших — ніхто з них навіть не подумає говорити російською мовою. У вас в українській державі у провідних державних органах можна вільно почути депутата, який говорить російською або суржиком. Думаю, цю проблему слід вирішувати згори — знизу вирішити її неможливо.

Ю. Б.: Хто найцікавіший, найчитабельніший письменник в Ізраїлі?

О. К.: На слуху у всіх Діна Рубіна. Вона пише російською мовою. На івриті — поетеса Йона Волах. Це класик ізраїльської літератури, вона померла у ранньому віці від раку. Йона шокувала ізраїльське суспільство своїм авангардом, епатажем, своєю свободою. Ти не думай, що там така свобода. Роні Сомек — чудовий ізраїльський поет, корінний ізраїльтянин. Я багатьох із них переклав. Безумно цікаві поети.

Ю. Б.: Безумно цікаво, що майже через 40 років на небесах було написано, щоб ми з тобою зустрілися знову. Що б ти хотів побажати українським читачам?

О. К.: Я раджу їм лише одне. Читаючи літературу, вони не повинні думати: «Якщо я розумію, це добре. А якщо не розумію — це проблеми автора». Сьогодні такий рівень поезії, що читачеві треба вчитися читати. Це стосується саме української літератури. Я не думаю, що того ж Селіванова український читач може сходу зрозуміти — звичайному читачеві потрібна підготовка. У цьому сенсі і Хлєбніков середнім читачем досі не прочитаний. Потрібно знати історію, міфологію і багато іншого.

м. Київ — м. Дніпропетровськ

Опубліковано: Літературна Україна, 1 листопада 2012 р., № 42 (5471).

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 Ю.Г.Буряк

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1077

Модифіковано : 30.09.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.