41

Юрій Буряк

1969

До течії Самари напроти Богородичної, де на суботнику (на шабаті) знайшли хреста із золота (собору дерев’яного святої Пріснодіви), як плат – то синій, то зелений, то сталевий напроти саду Одинківського, звідки я вві сні через Самару тяг кавуна (там сад, а не баштан), я плив за кавуном до виходів лабрадориту під кручами біля Шевченкового селища зрусифікованого, у спомині – вечірка в тому домі, де жив Наумчик, закоханий у дівчину з пекарні, в якої вдома на шафі був передплатний Мопассан, яким зачитувався він, поммашиніста клишоногий і добросердий, машиністом у нього був відомий делегат всіх з’їздів КПРС; на цій вечірці, в домі, де жив майбутній генерал із карних справ, тодішній чемпіон з гімнастики, і дівчинка спортивна, його сестра, з котрою якось ми пішли вночі на пляж і присмак недостиглих абрикосів лишився в пам’яті з тієї ночі, на тій вечірці, після чарки самогону я ледь поплив, але плавба моя посилилась незмірно, коли підпилі дядьки, що спілкувалися волоп’юком, зненацька заспівали разом українську пісню… точніше, сльози навернулись на очі, й мужик, що поруч сидів, із розумінням запитав: “Чом соплі розпускаєш, хлопче? Розчулився? Це наша пісня”. Пригадую, жила в середньому під’їзді жінка з дочкою Мілою, вони жили так скромно, що ніхто не знав нічого, чим вони жили; казали, в жінки був старший син, котрого ніхто не бачив, котрий ніколи не провідував ні матері, ані сестри; і якось, коли я ніс із Троїцького рибок, вона ішла назустріч і сказала, що має щось мені подарувати; в сараї з мотлоху вона дістала акваріум для рибок, на ті часи – великий скарб; й сказала, що це вона мені дарує… від сина…