7

Юрій Буряк

У лісі було так багато хмизу, що ми намета обіклали ним, а вдень гуляючи як фавн чи як нудист, край берега безлюдного крізь віття я бачив те, що бачити могли солдати Карла і Мазепи: купальниць у молочному тумані юнацької жаги – на протилежнім березі вузького річища русалки молоді купалися, одна стояла на піску, як статуя Венери, а дві чи три, до пояса оголені, з води дивились у мій бік; був літній Псьол, але ось-ось, здавалося, з-за вигину ріки на них пливтиме бик, і всі вони із того міту, ізрана зродженого світу…

Ми поминули їх, своїх жінок і матерів синів одважних, бо далі, знаєте, вам Пушкін розказав, як далі розправлялися із нами, та мало правди в розказах його.

Вогонь над Пслом, дубовий гай, напроти язиків з багать три профілі мазепинських стрільців із реєстрових… втечуть чи до Сибіру доскакають.

В ночі зухвалий рейд на Перевіз. Софійка, на подвір’ї повно кіз, і сторожі, які беруть “на нюх” мазепинців, по-їхньому “злодюг”. Чомусь її маленькі груди пахнуть молоком, і ніч така, якби не ця війна, ми поберемось, ми повернемося ще. “Та куди ж ти… у сорочці й шароварах… не завжди буде літо… у сніги”. “Ми ще повернемося. Жди”.