34

Юрій Буряк

З Дніпра

на Петриківку –

звідти автобуси ходи-

ли на Китайгород крізь Могилів

й Дрюківку. Це був вечірній рейс.

Вже наближались до Дрюківки. Заходила

гроза. Автобус повільно плив вечірнім степом,

ліворуч, де понад Оріллю – гайки? й долини, чор-

ніло небо, спалахуючи іноді у глибині, де причаївсь

апокаліптичний звір, очима блимаючи зрідка. На під’їзді

до села потроху краплі барабанити зайшлися, невидимий ударник

починав ту гру, що перекине чашу неба і круто змінить напрямки світил*;

я вийшов з порожнього автобуса і встиг дійти до крайнього подвір’я, до хати

скраю – де господар, оскільки мені треба було йти ще зо два кілометри, запропонував свого велосипеда (мовляв, а потім привезеш – з речами все ж таки); на раму поставив я поклажу і вийшов з двору; десь перед цвинтарем усе довкола покрилося світінням потойбічним з мусянжовим відливом; чорне покривало нагорталось на могили сарматсько-скіфські чи козацькі правобіч од села, і звідтам, де мали бути очі, до громовідводу на колгоспній вежі пробігла стокілометрова блискавка шляхами, відомими лиш їй, все небо охопивши, мільярдом капілярів й підблискавок, вогненних вузликів і золотих клубків – і гахнуло з такою силою, що кораблі космічні в околах понадземних, либонь, розплавило б і викинуло б із скафандрів, як зазвичай буває, коли це блискавка в людей влучає на землі, зриваючи з них одяг; чорнозем враз розм’як, і ноги з колесами велосипеда провалюватися почали під землю; село висвітлювалося як на пательні Пекла; не пам’ятаю, крім електрично-чорного замісу і місива перед очима, потоків соляних навколо віч, мов я був соляним стовпом, нічого, тільки те, як на порозі став до хати без світла, горіли каганці і перелякані жінки мене зустріли, як Рятівника; втім, я справді мав довести це наочно, як Георгій у герці із Драконом. У хаті оселився хтось незримий й заволодів душею жінки і зазіхав на тіло, цей хтось незримий спочатку з’явився за годину, коли ще лютувала гроза і горобина ніч тривала, в личині пацюка вгодованого, що бігав колами по хаті і намагався декілька разів мене торпедувати,

стартуючи з кута і пролітаючи

повз мене на рівні паху;

за спис Георгіїв мені правив

важезний молоток, яким я й влучив

у нього крізь фанеру, приблизно вирахувавши, де він міг спинитись

якимсь чуттям Георгієвим;

коли я влучив – серце стрепенулось, грім лупонув по комину,

дружина верескнула по-відьмацьки, а теща склала руки над грудьми;

надворі дощ ущухнув, увімкнули світло.

А я пішов до меншої хатини, запалив цигарку, поглянув на ікону,

хрестом себе відгородив.