4

Юрій Буряк

Корови переходять річку вбрід,

вгорі затону сонце багряніє

і падає не в море, а в Оріль;

а щойно споночіє,

трасують зорі врізнобіч, і солов’ї

на Петровому батозі, на глоді, на колоді

старої груші, все дзвенить і вибухає

дзвіночками дитячих паровозів і трамваїв,

яких немає вже 100 років у саду

міського парку; бери цеберку на бідарку

і в інший час проїдь хоч трохи,

де мукання корів, бичачі роги,

де з берегів Оріль вихлюпує, де череда

і чередник із чабаном, де є вода

часів, коли буяло тут життя, і в Бога

вірили, й віталися на вулицях, і мат

був приводом прилюдних страт…

тепер це все загинуло, занепад;

дивись, як вохровіє наше небо,

як осипається з вогню надхмарного перистий попіл

і річка витікає із багаття, а в окропі

смерть причаїлась і в оману вводить нас –

мовляв, живіть, іще не час – я пам’ять спалюю.

Із темних вікон джипів лине джаз,

а ти у сиротинці поміж скринь

і мальв, і заходу в країн

окрадених, покраяних нуворишами із країн

колишніх каганатів й халіфатів,

які не розуміють вже й на маті,

що годі землю нищити, що годі

винародовлювати край, що в цім народі,

в серцях – не тільки солов’ї, а й Мамаї

і гайдамаки! Нові атаки

мерів без’язиких. Їм все до с…и!

Одного разу свиснуть раки – і овид у багряниці

впаде на води річки, на далеку перспективу,

що швом поміж водою й небом

шукає опертя на праведників мізки, на імперативи

людей, посічених, зголодоморених, пощезлих,

на мить у цих пейзажах лиш воскреслих.