345

Юрій Буряк

Когось тоді ховали. Осінь була

чи, може, провесінь у березолі,

точно, це було, вдова як на консолі

схилилася над домовиною, текла

мануфактура (вся штукатурка) з лиць дочок й земля як шоколад

гарячий, плавилась і ритуал поволі

добігав кінця, але спіткнувся хтось, і долі

за домовиною упав до ями, зла

вдача небораки тавром над ним висіла: “Це стукач” –

прошелестіло натовпом, вдовиний плач

урвав цей шепіт, а гробокопач

допомагати кинувся старому горопасі,

що обкалявся геть як у вбиральні квач

і довго борсався у шоколадній масі.