16

Юрій Буряк

Не Віденським вальсом, не обороною Відня

і навіть не донцовською поезією серед суцільної прози –

містечко якесь в передгір’ї Альп, моцартівська новітня

весняність по шкірі і по мозкові – озим;

незрозуміла чиясь гутірка завдовжки в життя, довголітня,

одна й та сама картина, як під наркозом:

хлопець з розстібнутим коміром у військовому кітелі

за столом виголошує тост невимушено, сусідня лозо-

лава порожня, з обваленою стіною

вилам і там – небо з легкими хмарками, альпійська далеч

з постаттю матері цього юнака дорогою,

а з правого боку – здійнята над убитими чорна галич,

за спиною в нього шпалери, де будиночок і дровітня

і аж до обрію зі шпилями кірх – поле житнє.