6
Юрій Буряк
Я згадую тебе, простерту на вербі,
У мить, коли спада на думку Гете,
Коли ні я, ні той рядок тобі
Не промовляють більше, аніж Лета,
Яка струмить внизу, за перевалом літ,
Що в мить одну спресують літо плинне,
І Лета ця летить, бо це орільський слід,
Де течія крута не залишає піни.
Ти на вербі лежиш, я на хресті – розп’ятим
У приорільських снах, у голосах жінок.
І в океані десь твоя коса, а п’яти
І пальці ніг у степовий струмок
Занурено. Де птицефабрика, і кури-гріль
Як і жінок беруть. Та не така Оріль.