9
Юрій Буряк
Пора, коли повітря ніби шовк,
коли все зрозуміло, але шок
уже минув й розслабитися можна,
до того ж і нагода, тій тотожна,
з якої ти узяв уже урок,
і в зародку вона, як та, тривожна.
Засмаглий серпень, плаття – маків квіт,
в садку накрито стіл, і живопліт
у паничах (що кручені) і мальвах,
і дім, що будував якийсь ідальго,
недобудованим стоїть не 20 літ,
але й не 100 – кажу відповідально.
Пора, що павича твого пера
барвистого, і з траси скрепера –
в одному з них упав господар дому
з моста, але, звергаючись додолу,
за брус він зачепився, як за трал,
що замість крапки все ж поставив кому
в житті його. За хвірткою човни,
де тралять дно не впіймані лини
господарем, що на Сибір подавсь,
а міг би, каже жінка, і на Марс,
і звідти повернувся, як з війни,
і пересів зі скрепера на МАЗ,
та до сім’ї він вже не повернувсь –
обрав на незалежність гейби курс…
як і дочка, від нього незалежна,
але, як він, доволі епатажна –
їй, що була далека всяких “чувств”,
подобалася практика дренажна,
і на весілля кликано мене,
що випадково тут упав із не-
ба, й сам був у підвішеному стані,
і це були вже спалахи останні
того, що, як здавалось, не мине
і мало б називатися коханням.
О, злющий петриківський самогон:
і ступа, і повітка, й макогін –
усе було на взір гоголезнавства,
і наречений був із тих, що в пастку
потрапив,та сприймав ще свій полон,
очмарений питвом, за Божу ласку.
На диктофон двоюрідна сестра
записувала тости й на ура
сприймалось те якогось літа в день,
коли і ти під газом з-під вишень
із двору за акулою пера
плив, щоб сказати їй “не теревень”,
але не міг, бо поміж них – котрі
самі були бабусі й матері,
і щось хотілось їм, чого не буде,
хотілось свята, але був це будень,
і це було якраз о тій порі,
коли вже серпень, і спада полуда
з очей, і те, що пурпуровий мак
твоєї сукні на жагучий знак
походив, не могло ввести в оману
ні лексики, в якій слова “кохана”,
“любов” замінить просто “порожняк”,
ні речі в суті – себто мого стану.
Я бачив орну техніку й ножі
на скреперах, що йшли вже по межі,
і тих, що їх спіткала смерть гуляща,
і тих, що кинуть їх напризволяще
й світ за очі ітимуть від олжі
в ніщо, на жаль, і зійдуть на нінащо.
Під корінь мак цей зачепив леміш,
хоч пурпуровим цвітом себе втіш,
та знай, що завтра всохне вже стебло,
і вивітриться з душ оцих тепло
і стануть люди інші, хоч і ті ж
та й буде те, що бути не могло.