12

Юрій Буряк

Не мертва трава – ці пошерхлі слова:

Отак висихає безсмертник.

Це хаос кохання отак розрива

Того, хто не може померти.

Коли народилося наше дитя,

То Всесвіт і темні безодні

Очей віщували не вічне життя,

Але не таке, як сьогодні.

Сестра Богородиці, річка Оріль

(Достоту Сікстинська мадонна!)

Блакиттю за склом пломеніла вгорі,

Притиснувши руку до лона.

Текуча блакить у скляній вишині –

То світло, що явлене Сином,

Народжене там, де явився мені

Нагірний високий будинок.

Так боляче-ніжно тебе я любив,

Тому що, пробитий Оріллю,

Вгорнув материнством у зоряний пил

Його золоту породіллю.

З блакиті, із плину текучого скла

Твій образ виламувавсь, мучив

Очима (бездонна палюча імла

З небесних уламків падучих!)

Коли ти розквітла, розкрита моїм

Дитям, я нетямивсь од щастя –

Блакитного шалу Орелі, а втім –

Було це лиш перше причастя.

Я був і не тим, але ти булата…

Оріль голуба і безсмертник,

Текуча блакить і трава золота.

Вже варто за це лиш померти!

То що ж віщувало громаддя зі скла,

Як скалкою світла у мене

Од плоті твоєї летіла стріла

І влучила в ліве рамено?

[1992]